Соц сети

31.01.2012

Передумовами цього походу були збирання грибів, збирання ожини і пошук «дирявого каменя». Ми в той похід з собою навіть корзинку і відерце тягли. Але не знайшли ми тоді грибів, а ожину лише під кінець походу біля Скалки поїли

Цього разу в похід йшли: Я з Олесьою, наша кума Яна з сестрою Свєтою (ми її не називали Світлана, а саме Свєта). Оця сама Свєта ледве витримала цей маршрут. Вона висока, довгонога і явно не пристосована до життя в джунглях. Таким треба ходити по асфальту, а ще краще їздити на машині. Отже сіли ми на електричку на Волосянку до Ворочева. Тоді (думаю і зараз) їздила десь так о 8:00 зручна така електричка – і не рано, і не пізно; ну і звичайно нею їздили усі дачники, грибники і відпочиваючі. Був, памятаю прекрасний погодній день. Метелики порхали, пташки співали, струмки джурчали... Ворочево розташоване на поляні між Ужом та залізною дорогою, а тому із станції треба перелізти мостом річку і по дорозі дійти до села, де дорога розгалуджується на два протилежні напрямки: направо і наліво (роздоріжжя_1). Тут треба сказати, що ще із далини при погляді на схили Анталовецької Поляни до Ворочева можна помітити, що по-перше до села сходять 3 відроги і по-друге саму вершину не тільки не видно, але й навіть неясно де саме вона є. Це специфіка таких лісистих гір, в них важко орієнтуватись і легко заблукати, що ми й зробили в цьому поході. Оскільки я йшов сюди вперше власне з метою розвідки і пошуку дирявого каміня, то перед нами постало питання на який же відріг лізти. Карти з нами не було ( і компаса теж – отакі ми туристи тоді були...), тому рішення виносили інтуїтивно (чесно кажучи усі рішення відносно стежок, доріг і маршрутів приймав одноголосно я, оскільки дівчата на диво погано знали географію нашого краю і абсолютно не орієнтувались в місцевості і скажу навіть більше – у них нема навіть бажання розібратись в усіх цих питаннях). Північний відріг (він же найбільший з усіх) я відсік як дуже далекий і нам не підходящий – він сягає майже Перечина. Я обрав середній відріг, який по мапі називається «ур. Ворочевський ліс», але тепер думаю, що варто було обрати південний. Оте саме роздоріжжя в селі й визначає куди нам треба попасти. На середній відріг – наліво, на південний – направо (це до центру села). Отже, ми повернули наліво, вийшли за село і тут трохи розгубились а коли ж треба повернути направо. Так і не визначившись із стежкою (хоча на мапі вона є) ми повернули в перший зручний поворот і звичайно ж уперлись в кінці поляни в якісь зарості кущів. За цим орієнтуючись вже на сам відріг ми попрямували до нього цілою полосою перешкод із кущів, струмків, ярів і болот. Хвилин через 10 ми нарешті вийшли на дорогу, що веде струмком між відрогами і оскільки нам треба було вийти на сам відріг, ми ломанулись в лоб через ліс по ходу шукаючи гриби, який в той час там не виявилось.
Вибравишись наверх ми побачили нормальну стежку, яка вела хребтом кудись в напрямі Антловецької Поляни. Тут ми тупо попрямували стежкою, а я бігав навкруги (особливо оп південному схилу) розглядаючи камені і валуни і шукаючи «балкончик» з якого видно Ужгород. Чим далі ми заходили в ліс, тим більше я розумів, що все таки помилився з вибором відрогу і ні балкончика, ні дирявого каменя ми не знайдемо. Хвилин черз 20-30 ми добрались до скелястої локальної вершинки (вершина_2), з якої майже нічого не видно і лише чути гуркіт потоків, що зтікають з Анталовецької в Уж. Десь тут я подумав а чи не Соколець це місце, бо тут теж великі скали на вершині, лише порослі лісом, але потім згадав, що вершина Сокольця має бути поляною. З цього місця я навіть не памятаю як саме ми пробирались, але врешті решт хащами, скалами і інколи стежками ми вилізли на Анталовецьку Поляну (вершина_3). Тут ми гарно відпочили, тим паче погода була суперовою, пофоткались з пустими корзиною і відерцем для грибів, половили (Я) ящірок і коників.
Після відпочинку ми вирішили спуститись в Камяницю. Спускалиь ми банально дорогою, поки не дішли до роздоріжжя_4. Отут шось мені стукнуло в голову все-таки відшукати дирявий камінь на тому відрозі, на який ми не пішли. Звідси з роздоріжжя одна дорога вела мирно-тихо вниз до Невицького, а одна траверсом вела на вирубку і мені чомусь здалось (увага!!!! фатальна помилка!), що вона має вивести або до Ужа, або до стежки по хребту. Звичайно, ця дорога (як і вказано на мапі) через кілометр закінчилась і нам довелось визнати свою помилку і пробувати спуститись до Ужа напролом. Ми могли просто повернутись назад до роздоріжжя і спуститись в Невицьке але НІ! Ми вперто ( я вперто вирішив) вирішили спуститись в лоб. В результаті зрозумівши, що лісом нам не пробратись, ми спустились до потічка (потічок_5) і його руслом пробирались до Ужа. Оце була прогулянка! Ми скакали по мокрих камінцях, іноді обходили струмок по схилах то справа, то зліва. Швидкість просування була, думаю не більше 1км/год. Десь через 2 години ми таки вилізли на поля, з яких було видно Уж і дорогу і ми шидко зрозуміли де ми знаходимось. А знаходились ми неподалік від бувшого піонерського лагеря відпочинку (на мапі «піонерлаг») – чудове місце для відпочинку. Тут гора нависає над Ужом скалами і річка тут глабока і утворює заводь. Це місце називається Скалка (вейпойнт_6). Тут зорієнтуватись не важко. Поля перетинає верениця кущів і дерев, які ростуть на берегах Ужа. Вздовж них є дорога, яка виведе на міст через Уж. Там є підвісний міст через річку, але я вже не можу згадати яким саме мостом ми перелізли тоді... Звідси ми по дорозі пройшли до Камяниці, де зачекали на електричку і доїхали до Ужгорода. В цей момент почало темніти, так що встигли ми якраз-якраз. Ще можна згадати, що в нагороду за наші страждання під час спуску потічком (а ми запросто могли попереламувати собі ноги і промокли повністю) на полях ми знайшли великі кущі ожини, де ми й засіли на півгодини мінімум, щоб насмакуватись цією ягодою вдосталь.
За результатами цього походу можна зробити декілька корисних висновків (в цілому похід був повчальним). По-перше, підтвердилась фраза Петровича «Анталовецька Поляна – домінуюча в цьому районі вершина. Піднятись на неї легко, а от спуститись можна будь-куди». Ми так і зробили: піднялись на неї, хоч і не планували цього робити; спустились взагалі наугад (заблукали) і наше щастя, що хоча б недалеко від з/д станції і переправи через річку. По-друге, не варто сподіватись спуститись дорогою, якщо бачиш її початок, але не знаєш де він закінчується і че веде взагалі кудись. Краще спускатись відомим шляхом – може й скучно, але хащами спускатись теж зовсім не приємно і дуже повільно з ризиком травмуватись. Я лише дивувався витримці дівчат, які □ витримали усі ці випробування, через які я їх провів! По-третє, не варто намагатись відшукати в карпатських лісах і хребтах якісь місця за туманними вказівками типу «десь там». Оті мені пояснював, що треба йти з Ворочева і вверх по хребту, але не пояснив на якому з трьох відрогів шукати, а це є принциповою вказівкою.
 (462x394, 71Kb)
 (699x491, 91Kb)

Підсумки.
Приблизна довжина маршруту = 23 км.
Перепад висот = 834 м.
Максимальна висота (г. Анталовецька Поляна) = 968 м.
Добирання туди: Ужгород-Ворочево (маршрутка,електричка).
Назад: Ворочево –Ужгород (електричка, маршрутка).
Орієнтовний час руху: старт з Ворочева 9:00, вершина_2 – 10:30, г.Анталовецька Поляна – 12:00, вихід з вершини – 13:00, спуска на потічок – 14:30, вихід на поляну біля р. Уж – 17:00, Скалка – 17:30, з/д Камяниця – 19:00
Ключові точки маршруту:
Роздоріжжя _1 (48º42,948N / 22º27,066E)
Вершина _2(безіменна) (48º41,630N / 22º28,974E)
Вершина_3 (Анталовецька Поляна)(48º40,259N / 22º29,591E)
Роздоріжжя_4 (48º40,218N / 22º26,462E)
Потічок _5 (48º41,513N / 22º27,574E)
Вейпойнт _6 (міст через Уж) (48º41,716N / 22º25,885E)