Соц сети

31.01.2012

Завжди вважала, що ненавиджу чекати...Я навіть на зупинці більше 5 хвилин вистояти не можу. Починаю йти з надією перехопити транспорт десь по-маршруту. Очікування по-робочих моментах мене просто добиває. Надто, коли зустріч була запланована у жорстких часових рамках і попереду, ще два-три інтерв"ю, на які вже змушена спізнюватись ти...
Зрештою, якщо підійти по-філософськи - то все наше життя суцільне очікування, і на щастя воно не завжди дратує. В дитинстві тижнями живемо в передчутті свят. Напередодні дня народження мучимось чи здогадаються батьки про омріяний подарунок і чекаємо. За тиждень до дня святого Миколая ведемо себе взірцево чемно, і чекаємо, що вночі 18 отримаєм за це винагороду. Взимку чекання насичує все єцтво - спочатку снігу, потім появи ялинки, купівлі мандаринів, північного бою годинника, привітань...і весни...Ще про новий рік - ми постійно очікуємо від нього змін на краще...
Так до чого це я? Через годину повинен зателефонувати коханий (мабуть так його можна назвати, хоч не факт). Не бачились вже два тижні, сумувала сташенно. Та очікування приносить купу непотрібних роздумів, а що гірше неочікуваних висновків...Після півгодинного "простою" на зупинці можна кардинально поміняти всі плани, 30 хвилин вглядаєшся в одну точку, проклинаєш міністра транспорту...(варіантів безліч) і розумієш, що краще вже нікуди не їхати.
Коли чекаєш - завжди моделюєш приблизні варіанти розвидку подій...І як розчаровуєшся коли все не так феєрично, як нафантазувалось...
Ні ненавиджу чекати, треба чимось відволіктись, бо зіпсую весь момент зустрічі з коханим...Мабуть таки коханим.